Good Bye, Lenin!

сидиш собі така ненафарбована домашня, ісиш червону капусту з оливками, дивишся Шустера, в якого зійшла  з обличчя засмага типу "морква", аж телефонує тобі дитина (не питайте) і каже: "ми тут ета, Лєніна валім, приєжжай, а?"

біжиш до ноута, до стріма, дивишся, аж тут давній приятель, який тривалий час проживав у Дніпрі, слідкує за подіями в Україні протягом трьох місяців, та намагається розкласти усе по полицях для своїх РФ знайомих, бо наразі проживає в Москов, питає: "ти там?"

це знов такий момент, коли ти думаєш, невже ти зараз лише втикатимеш в монітор, коли це все відбувається в 20 хвилинах від тебе. в реальному часі. в голові прокрутилися неясні кадри з тєлєка із 91-го, путч, броньовик, Єльцин. і ти сама себе питаєш: "ти там?"

таксі, 20 (а то й менше, після десятої світлофори майже скрізь вимкнено) хвилин і ти там. 

дехто каже, що їм шкода пам*ятника, або шо то ми доїбались до каменя (перепрошую у жінок, дітей та крайнє благочестивих віруючих), кожен знов-таки, вільний мати свою думку. мені особисто того пам*ятника не шкода. 

лишіть співчуття древнім бабцям, які все життя пахали і отримували копієчну зп, а наразі мають таку ж пенсію, при цьому не уявляють собі шо воно таке подорожувати щороку до Британії чи Домінікани, зробити собі пристойні зуби (не золоті і срібні), вдягатись не у сінєнькій скромний платочєк та затягані чуні, водити авто, та взагалі добре почувати себе в 70+, бо в тебе притомний лікар, а самі лікування чи то візити до поліклініки безкоштовні, адже під час працездатного віку з твоїх коштів відбувались відчислєнія не в кишеню якомусь упирю, а тобі ж самій у мед страховку. їм це невідомо. нажаль. що там бабці. навіть моїй мамі це ще не дуже відомо. 

втім, їй теж не шкода Лєніна, а його пам*ятника й поготів. і я нею пишаюсь.

більшість знайомих скаржиться, що їм доводиться переконувати своїх батьків за 50, що Вітьок зло. моїй мамі майже 60 :) і вона настіки кипить гнівом до різного роду несправедливості, що й сама здатна переконувати дідів та бабусь в чергах у магазах і приватбанках.

повертаючись до пам*ятника. це не геройство, але в даному випадку і не вандалізм. це символізм, як на мене. це як поховати у саду в коробочці з-під цукерок свої занотовані "не можу", як буквально прибити до дерев*яного хреста папірці зі своїми гріхами, як позбутися речей з минулого, знищивши їх. 

і бути там це теж не геройство. це всотувати наживо ті емоції. це торкнутись подій тут і зараз. це бути спостерігачем, співучасником, частиною усього цього.

уявляю, а точніше, звісно зовсім не уявляю, який драйв і яка сила відбувалась та відчувалась увесь цей час на Київському Майдані, якщо навіть на нашому локальному на півтори-дві тисячи людей цього вечора було настільки круто.

хлопці у балаклавах, з палицями та дитячими оченятами обережно але впевнено відтісняли нас подалі від пам*ятника, коли наближалась можливість його розхитати; відловлювали поодиноких чи то тітушок, чи то просто замолодих і випивших соратників Лєніна, чи то засланців Ступака, та випроводжували їх; закликали до тиші у найважливіші моменти, коли відчайдушні "альпіністи" дерлися драбиною без жодних страховок, єдиною страховкою було щільне кільце хлопців під пам*ятником, щоби зловити чи то амортизувати, якщо альпіністи зірвуться. нащастя, не зривались. 

декілька годин вони випробовували різні троси, які щоразу зісковзували чи надривалися. один такий надрив вартував одному з хлопців серйозної травми голови, його одразу ж доставили до швидкої, які чергували неподалік. колеги-"екстримісти" з інших регіонів, вже досвідчені леніно-звальщики, слідкували за подіями та давали поради, вдатись до техніки. нарешті звідкись узявсь кран, який і наніс фінальний удар стійкому пам*ятнику (якому, як сказали глядачі стріму, треба поставити пам*ятник за стійкість).

останні кадри додивлялась також в онлайні, щойно повернувшись.

це маленький епізод. малесенький. але для мене (і певна, що не тільки для мене) дуже символічний. я люблю Дніпро, втім для мене він поділяється на богєму і гопничків (треба себе кудись класифікувати, тож класифікую до гопничків)) але отакі події, як і пікети напередодні, додають +100 до цієї любові :) і сповнюють натхення і сили  

і ще не зовсім в тему, але давно ця думка кружляє моєю звилиною: українці неймовірні люди. і я дуже і дуже рада, що помилялась, називаючи своє покоління стертим.
люди, ви такі круті!
про хто ще крутий, поділюся пізніше, бо четверта ранку все ж ..)