Good Bye, Lenin!

сидиш собі така ненафарбована домашня, ісиш червону капусту з оливками, дивишся Шустера, в якого зійшла  з обличчя засмага типу "морква", аж телефонує тобі дитина (не питайте) і каже: "ми тут ета, Лєніна валім, приєжжай, а?"

біжиш до ноута, до стріма, дивишся, аж тут давній приятель, який тривалий час проживав у Дніпрі, слідкує за подіями в Україні протягом трьох місяців, та намагається розкласти усе по полицях для своїх РФ знайомих, бо наразі проживає в Москов, питає: "ти там?"

це знов такий момент, коли ти думаєш, невже ти зараз лише втикатимеш в монітор, коли це все відбувається в 20 хвилинах від тебе. в реальному часі. в голові прокрутилися неясні кадри з тєлєка із 91-го, путч, броньовик, Єльцин. і ти сама себе питаєш: "ти там?"

про майдан в голові (с)

спочатку, як звичайно, це мав би бути пост про гіркоту та упередженість, якими здебільшого наскрізь пропитано моє ставлення до більшості віруючих (маю на увазі усіляких протестантів), зокрема через упередженість, та обмеженість тієї більшості - у питанні, який не обсмоктав як мозкову кістку під час готування холодцю, лише ледачий, - у питанні Майдану. це певно я той ледачий і є.

де з ким сперечалась. де в кому не розчарувалась, а навіть навпаки. але здебільшого, дочекалась, поки гіркота та бунт проти тої обмеженості (на місці якої власне має бути як раз ясність мислення, готовність розглянути питання з різних кутів, у мене завищені вимоги до віруючих, пробачте) перегоріли і перетворилися на купку безбарвного беземоційного попелу.